пресса
пресса
Журнал "Нардеп" - 09.2009
МАЙСТЕРНЯ
Доторкнутися до обрію
«Хіба можна стримати бажання, якщо довкола тебе музика? », – говорить про себе Каріна Плай, естрадна співачка, переможниця багатьох українських та міжнародних конкурсів.
Розмову веде Костянтин КОВАЛЬ
– Каріно, ви любите казки?
– А хіба можна їх не любити? Без них життя втрачає кольори.
– Але, погодьтеся, казки дитинства і казочки дорослого життя – це аж ніяк не те саме. Один із перших свої альбомів ви назвали «Казки для дорослих». А які у дорослих казки?
– О так, у дорослих ще ті казочки!!! Таке, буває, нарозповідаемо один одному - чоловіки жінкам, дівчата хлопцям - аж самим не вірится. Тому я, жартуючи, так і заспівала : "Эти странные рассказки ты рассказывай другим!" А якщо без жартів, з часом люди забувають, що всі вони родом з дитинства, перестають бачити кольорові сни й вірити в дідів-морозів. Та навіть найзапекліші песимісти-реалісти, хоча б десь там, у глибині душі, сподіваються на диво. Щоправда, з віком найчастіше сподіваються на щось тривке, матеріальне, прагматичне… Шкода, бо романтизм живе саме в дитячих казках .
– Яким було дитинство в Каріни Плай?
– Трохи дивним, але яскравим. Я росла у шляхетному стародавньому Львові, де кожний камінчик міста нагадував мені про мушкетерів. Доречі, містом і досі блукають легенди про зйомки знаменитої картини. Скажімо, про те, як кінь Дурова – де Тревіля злякався хлопавки і поніс актора на центральну вулицю. Уявляєте, час пік, машини, пробки – і мушкетер у плащі й капелюсі на коні! Ця історія закінчилася дуже смішно: Дуров пронісся вулицею, обмінявся салютом з регулювальником, за його командою розвернувся біля клумби і поскакав до Домініканського собору – подивитися, як королівські мушкетери вибивають пух із гвардійців кардинала.
– Ви так про це розповідаєте! Мабуть, мріяли стати Констанцією чи королевою Анною?
– Якби ж!!! Але ні, у п'ять років я страшенно хотіла бути саме д’Артаньяном. Малювала вугіллям величезні вуса та категорично відмовлялася від спідниць і бантиків. Про ляльок навіть мови не було! Не повірите – вирізала з гілок шпаги та викликала на дуелі суперників із числа сусідських хлопчаків!
– Інколи дитячі забавки переростають у доросле хобі. Конем і шпагою навчилися володіти?
–Ну... у вищій лізі серед малолітніх фехтувальщиків-спиногризів нашого подвір»я я-таки виборола титул чемпіона. Хоча, і зараз теж , буває, "фехтую" , щоправда тенісною ракеткою - граю в настільний теніс у фітнес-клубі «Гран-Прі».
– Як сталося, що ви мріяли про мушкетерство, а стали музикантом і співачкою?
– Одне не виключало іншого. Скажімо, ще молодшою, десь роки у 3-4, мені страшенно закортіло стати Людмилою Зикіною…Пам'ятаєте, в неї пісня така була: "Ну поверни свои следы обратно!" . Так от , у моій інтерпритації усі сусіди по дачі мали чудову нагоду чути її разів по 10 на день. Голосно так, дзвінко, по-дитячому протя-я-я-я-яжно... І нічого, якось пережили, навіть підспівували та посміхалися.
– Ваш вихід на сцену – випадковість чи закономірність?
– Сказала би – велике бажання, праця і велике навчання. Так, я виросла в музикальній сім’ї: тато – саксофоніст, мама – піаніст і педагог, бабуся – співачка, до того ж відома і заслужена артистка , тож, було на кого рівнятися. Але мої батьки хотіли, щоб я обрала спокійну професію: «Про що ти думаєш? Відрядження, гастролі – ти відучишся жити в домашньому теплі, забудеш про сім’ю і спокій. Усе це ілюзія, міраж!». Та хіба можна стримати бажання, якщо довкола тебе музика?
У нас удома, у вітальні, стояв чудовий віденський рояль. Уявляєте, справжній австрієць! Тож руки самі тягнулися до клавіш, а клавіші були просто чарівні.
– У нашому житті багато залежить від учителя. Хто був вашим першим учителем у широкому розумінні цього слова?
– Думаю, моя прабабуся. Для мене вона й досі залишається неперевершеним зразком справжньоі жінки. На жаль, її не стало, коли мені виповнилося лише шість років. Ніколи не зустрічала жінки більш шляхетної та витонченої . Їй було вісімдесят сім, а вона слідкувала за собою, як справжня леді. Мала свою маленьку кімнату й ніколи не виходила з неі не причепурившись. Здавалося б – сніданок, або вечірній чай, за столом усі свої, а вона носик припудрить, зачіску поправить, усі ґудзики і шнурочки перевірить і лише тоді виходить. Вона вміла стримувати себе і навіть сварилася тихо. Найгучніше та найобурливіше, що я могла від неї почути: «Пропасть какая!» Одне слово, поводилася, як справжня дворянка із старовинного роду Табакових. До революції її батьки володіли помістям під Оренбургом і, звичайно ж, мали можливість оплатити виховання доньки в інституті шляхетних дівиць. У нас збереглися старовинні фотокартки: люди в елегантній формі й шляхетному платті, приємні гарні обличчя… А про те, що сталося потім, у 1917 році, у сім’ї майже не говорили.
- Сімейні таємниці?
-Та ні, просто уникали розмов про неприємне.
-А про що любили говорити?
- Іноді я згадую, як бабуся заводила розмову про жіночу гідність, намагалася навчити мене гарних манер. Не часто, але якось дуже переконливо в неї це виходило. Тому було цікаво. Я й зараз інколи замислююся: ті часи залишилися далеко в історії, та як же дивно буває зустрічати у наші дні справжніх генетичних дворян! Зазвичай, вони відразу виділяються чимось невловимим - чи то поставою, чи манерою говорити, рухатись, і що найцікавіше, повною відсутністю пихатості, таким собі незбагненим поєднанням гідності із внутрішньою скромністю. Напевно саме це і зветься породою , яка зашита у крові. Вона просто є , очовидна, і нічого доводити не має потреби. Тому так смішно буває наглядати за потугами деяких "нащадків" довести свої родоводи за будь-яких умов . А от вже справжня, на мою думку, трагикомедія, коли деякі персонажі доводять свою високу шляхетність тим, що чіпляють на машини номери «Граф», «Маркіз». За таке мені чомусь завжди соромно, та шкода, що ці люди навіть не розуміють, як гротескно виглядають зі сторони. Я думаю, справжня шляхетність – у крові та вчинках. А герби намалювати – не проблема навіть для учня середньої школи.
– Повернімося до класиків та сучасників. Коли ви вперше сіли за рояль?
– Мабуть, коли навчилася сидіти. Скільки себе пам’ятаю – рояль завжди був поруч. Старий, надзвичайно гарний , з позолоченими штампами , інкрустований камінням, з незрівняним звучанням - він займав більшу частину моєї невеличкої кімнати і був мені найкращим другом, адже ми проводили разом по шість, а бувало і по вісім годин кожен день…
– Чи не він порадив чотирнадцятирічній Каріні створити власну рок-групу?
– Не пам’ятаю. Але це було яскраво! Ми вчилися грати так, як хотілося нам. Через репетиції навiть прогулювали уроки. Та педагоги на мене не ображалися. Я практично завжди була готова до відповіді бо мала такий-собi залізний принцип – ніколи не червоніти перед вчителями за свої знання. Тi льки він мене і рятував.
- Мудрець сказав: слава й визнання з’являються несподівано, як крила. У вашому творчому житті 1993–1996 роки стали крилами великого польоту: сольний вихід на велику сцену, запис першого альбому, перемоги на конкурсах, гастрольні тури по країні... Що відчували в зоряній дорозі?
– Величезну радість від улюбленої роботи та задоволення від утоми. Дякувати Богу, ще у дитинстві батьки пояснили мені, що відомість, як і популярність – речі мінливі та поверхові, тому до визнання та усяких регалій я відношуся досить стримано , якось по-філософськи. Думаю, саме тому мені , як співачці, завжди було важливіше стати не просто першою, а улюбленою. І повірте мені : це – абсолютно інакший стандарт і незрiвняно більшее задоволення.
– Кілька слів про ваш репертуар. Ви самі пишете для себе. Звідки черпаєте теми віршів і музику? Хто надихає вас на творчість?
– Як не дивно, найчастіше пісні влітають у салон моєї автівки, коли їду вечірніми вулицями. Я обожнюю дорогу, обожнюю яскраві кольори. Особливо блакитно-зелені. Пірнаєш у них, мов у хвилю, і щоб випливти починаєш швидко-швидко працювати. Отже, більшість моїх пісень народилася за кермом.
Хоча…буває і зовсім по-іншому, наприклад пісня «Старик», яку я написала з живої людини. В останньому альбомі , вибірці з моіх найкращих романтичних пісень , ця пісня має свою другу назву - «Кого любить нельзя». Якось я поспішала на репетицію та несподівано побачила сивочолого дідуся. Він сидів біля переходу, поруч стояв баян, але грав дідусь чомусь на гітарі. І співав, і видно було, що йому це дуже подобається. Ні, звичайно він не жебракував, хоча й від грошей не відмовлявся. Та розумієте, у чім річ: йому просто хотілося спілкуватися з людьми. Він тікав від самотності. Брав інструмент і виходив на вулицю, щоб не відчувати себе ув’язненим у чотирьох бетонних стінах. Це дуже сумно й дуже страшно – бути самотнім і нікому не потрібним. Я роззнайомилася з цим старим. Ми віталися. Іноді, коли вистачало часу на спілкування, я зупинялася і ми розмовляли. Просто так, як розмовляють сусіди, що прожили в одному дворі дуже довге життя. А потім з'явилася пісня.
– Ви, мабуть, дуже сентиментальна людина. Якщо прочитати назви ваших пісень, утвориться дивний сюрреалістичний ланцюжок: «Вишневый ветер» – «Наваждение» – «Квітка» – «Рождество» – «Не любовь» – «Так бывает» – «Без тебя» – «В твоїх обіймах» – «Кого любить нельзя»… Кого може любити й кого ніколи не полюбить Каріна Плай?
–Від гумористів чула, що «Любовь – это торжество воображения над разумом!» Ну як із цим не погодитися? Отож, «Ніколи не кажи «ніколи»!». Можу сказати одне : молодики із серії самозакоханих павлінів із ознаками заздрощів, безпринципності, лицемірства, байдужості або просто з пустими очима – навряд чи кому сподобаються взагалі. Слава Богу, таких небагато.
– У творчому бомонді України таких чимало?
– Всюди трохи буває, не лише серед артистів. Скажімо, познайомилася я з однією журналісткою, яка страшенно, ну просто аж пищала, хотіла потрапити на концерт свого кумира - Сергія Пєнкіна. Мрія дівчини здійснилася. Чули б Ви, з яким захватом вона розповідала мені про враження! А наступного дня написала обзорну статтю й… «розмазала» співака та організаторів шоу. На моє здивоване «чому» – відповіла: «На позитиві кар’єри не зробиш. Так мене швидше помiтять.». Я була, м'яко кажучи, шокована та намагалася пояснити їй: зрозуміло що це-бізнес, але мають же бути якісь кордони, елементарні межі порядності, ми ж перш за все – люди, живі люди із живим серцем, яке болить , із душею, яку можна поранити, а вже потім – співаки, політики, журналісти… На що вона мені відповіла: «Переможців не судять!». Я перестала з нею спілкуватися, а трохи згодом дізналася, що і журналістська кар'ера в неї теж якось не склалася. Соромно визнавати, але я цьому факту зраділа, бо вважаю, що люди, які отримують можливість тим чи іншим чином впливати на думки інших людей, просто повинні бути етично і морально зрілими, просто зобов'язані до цього дорости!
– Одна американська артистка сказала: «Шоу ніколи не закінчується». Що робите, коли воно закінчується?
– Читаю, мрію, подорожую, часом, вибираюся з друзями ближче до справжної, дикої природи. Тут, під Києвом, у лісі, є одна надзвичайно гарна місцинка. Уявляєте, озеро в озері! Посеред водойми, буквально з дна, виросли дерева й утворили своєрідне коло. Навкруги поросли очерет і лілеї. Коли пробираєшся через смарагдовий заслін, через парості беріз, верби та очерету, туди, до серединного озера, почуваєшся в ролі мавки.
– У вас характерний образ. Кіношники не пропонували вам зніматися в ролі чаклунки?
– Колись на Одеській кіностудії знімалася доросла казка. Головну роль Доброї чарівниці запропонували мені, а Злу фею мала зіграти Наталка Корольова. Влаштували кінопроби. Здавалося б, усе дуже просто: тебе нагримують, одягнуть у шовкову сукню, зроблять відповідну зачіску, примостять на голові корону, дадуть у руки чарівну паличку… Дубль перший – хлопавка – мотор... А на практиці все було дуже й дуже незручно. По-перше, вбрання чарівниці так пропахло нафталіном, що ніякі вітри не могли цей запах розпорошити. По-друге, посадили мене на слизький колючий пеньок із сучкАми й наказали не ворушитись, так би мовити, тримати ракурс. До того ж, я мала зі сльозами на очах освідчитися в коханні та абсолютно натурально поцілуватися із головним героєм – Принцем. Та Бог вже із тим колючим пеньком, навталiном і ракурсом. Але ж Принцiв пробувалося аж три , і усі, як на зло, неголені! Ото було вражень! Кино це так і не зняли з якихось там закулісних, здається, фінансових причин, та я зрозуміла, що бути доброю чарівницею, а тим більше в кіно – непросто. Але, сподіваюся, до цієї теми я ще повернуся.
– Бути добрим узагалі непросто. Якби вам запропонували зіграти роль чарівниці в реальному житті, а не в кіно, яке ваше найзаповітніше бажання здійснилося б насамперед?
– Цікаве запитання. Якби я могла здійснити свою найзаповітнішу мрію – з'єднала б музику з архітектурою. Подарувала б усім обдарованим дітям найкращу у світі академію мистецтв, вишукану зовні і зсередини. І соціально не обмежену. На жаль, ми живемо в такий час, коли мистецтво доступне не кожному. На телебаченні крутять стільки шоу про таланти нашої країни! Але таланти не тільки знаходити треба – їх треба розвивати. Повірте мені , як людині, що неодноразово була членом та головою жюрі різноманітних музичних конкурсів і фестивалів, включаючи й міжнародні. Я дійсно маю досвід і можу голосно заявити , що саме в нас , в Україні, є неймовірно талановиті діти, діти-індіго, і вони- найголовніший ресурс нашої країни. От тільки де вони всі щезають доки ростуть? Куди ж зникають, чому про більшість з них ніхто не знає та не чує? Отож! Про що казати , така до болю знайома, банальна причина - фінанси. Як маленькій людинці перевірити свої здібності , як розвинути свій талант , як донести його до відома людей, коли уся дорога складається з одних великих широкорозкритих кишень? Я пам'ятаю, що в дні мого дитинства на кожному кроці було повно безкоштовних дитячих гуртків – балету, радіотехніки, крійки та шиття, фотографії, ліпки, різьб'ярства по дереву, малювання, музичніх, театральних, поетичніх, циркових студій, а скільки безкоштовних спортивних секцій ? Море!!! Я сама бігала на батут, спортивну гімнастику , а потім і легку атлетику поміж зайнять музикою , балетом та плетінням. І таким чином, я змогла розібратися , відчути, що ж мені подобається найбільше. А що робити нинішнім дітям? Чому ми крадемо в них таку можливість пізнати і розвинути самих себе? Замість цього на порожнині нашої уваги діти дивляться Симпсонів із брутальними лайками та тупими жартами і, як нормальні діти, вчаться, тобто копіюють. А потім ми ще сміємо пред'являти їм якісь претензії і бути назадоволеними? Бізнес – бізнесом, рентабельність-рентабельністю, ковбаса-ковбасою. Але якщо ми зараз не пожертвуємо шматком отієї ковбаси і вкрадемо в дiтей шанс на розвиток, то будемо мати покоління людей, які навіть не будуть знати і розуміти, що на світі є щось більше і прекрасніше ніж бути просто ситим.
– Ви мрієте створити інститут шляхетних музикантів?
– Я мрію створити територію щастя для талановитих дітей. І для цього не потрібно вигадувати щось штучне, все є під руками. Як не крути, а існують поняття, які не потребують модернізації: мама-це мама, батьківщина - це батьківщина, повага - це повага. А от що таке краса і задоволення від неї, що таке щастя від можливості створити та подарувати світові щось прекрасне, - от це вже треба пояснити, показати і дати спробувати. От тому я хочу дати дітям хоча би те , що мала сама – безкоштовну можливість пізнавати себе, розвивати свої здібності і цікаво проводити час.
- І якою ви її бачите, вашу академію?
- Ця «Територія щастя» - велика, білосніжна, з високими «летючими» стелями , створеними за проектами наших найкращих сучасних архітекторів. Вона вся наповнена живими, не зрізаними квітами. Квіти в музиці (це доведено вченими) – найкращі рецензенти, на хорошу музику вони реагують жвавим зростанням, кольором та ароматом. Усюди по стінах яскраві картини, навколо багато витончених, цікавих скульптур… Якось би вже продумала, щоб вони там існували безболісно, незважаючи на дитячі ігри . Можливо, із швейцаром у коридорі , але без лакея у білих рукавичках, без наносних манер, але з належним вихованням. Крім того , щодо музики, і це є принциповим, - діти навчалися б грати лише на якісних інструментах. Яка музика вийде, коли від самого початку привчатися до розкатаних клавіш, розладжених струн та тусклих скрипучих труб?
І , що не менш важливо, в академії викладали б психологію, риторику, літературу, історію мистецтва та обов'язково виховували б повагу до старших.
- А чому вам не подобаються зрізані квiти?
-Тому, що все, що прекрасне, має жити і розвиватися, наповнювати світ красою і таким чином робити його ще кращим. А не гинути тільки тому, щоб хтось отримав задоволення. Та й не подобається мені зовсім дивитися на те, як квіти безневинно в'януть – ніби якийсь акт "жертвоприношения" , який вiдбуваєтся для тебе і просто перед тобою. Де ж тут справжня краса? Друзі знають про ці мої «фішки» й замість зрізаних букетів вже давно дарують мені квіти в горщиках.
– Троянди, матіоли, орхідеї?
– Інколи й пальми. Найбільше мені подобаються орхідеї та матіоли. Люблю солодкуватий ніжний запах вечірніх матіол. Щоправда, блакитні матіоли зустрічаються дуже рідко, найчастіше – сині, бузкові та фіолетові. Але до фіолетового кольору байдужа – він віддає безнадійністю і холодом. Також і до троянд – вони, безумовно, гарні, але як квітковий бренд занадто розтиражовані.
– Хто ви за знаком зодіаку?
–Кажуть, на Козерога я не дуже схожа. Певно тому, що народилася під великим впливом Водолія. Але не лише земля – моя стихія. Відчуваю, що в мені дуже багато повітря, бо обожнюю відкриті величезні простори, будинки з високими стелями і сонячними світлими вікнами. Дуже люблю дивитися на воду, особливо на безмежний океан із невисокими рівними хвилями, бажано – за хорошої погоди. Люблю південні подорожі: гарячий пісок, екзотичні рослини, барвисті пейзажі…
– Ви говорили про стихії землі, повітря і води. А як щодо вогню, адже шанувальники назвали вас Вогняною Співачкою?
– Мій вогонь – яскрава срібна блискавка. Сподіваюся, її енергії вистачить на всіх, хто не байдужий до моїх пісень та віршів.
– Останнім часом серед артистів стало модно видавати збірки своїх творів. Дехто навіть заявив, що дрейфуватиме в літературу. Ви не пробували друкуватися?
– Рік тому підготувала першу збірку своїх віршів. Її вже починали набирати. Але вирішила почекати: здалося, що добірка буде занадто сумною. Того року я втратила дуже дорогу мені людину, і, напевно, цей настрій позначився на книжці. Поділилася сумнівами з друзями. І вони, як справжні друзі, не заходилися вихваляти меланхолію, а запропонували поліпшити свій настрій і зачекати із випуском книжки хоча б рік.
– Крім квітів, музики та віршів, у якій царині пробували свої сили?
– Захоплень було багато. Скажімо, ще в дитячі роки захопилася моделюванням одягу. Ви пам’ятаєте початок 90-х – черги, «кравчучки», суцільний дефіцит, талони-купони та ін. В магазинах – усе однотипне, сіре, а якщо гарне – то імпортне і надзвичайно дороге. А гроші у батьків просити якось соромно . От я й навчилася тримати голку й ножиці. А які чудові сукні собі шила! Пам’ятаю, вперше приїхала до Києва, й імпресаріо звернув увагу на мій стильний сценічний костюм. Почав розпитувати: звідки, хто вас спонсорує, в кого одягаєтесь? Навіть пропонував серйозно подумати про кар'єру модел'єра. Було приємно, але усі мої мрії тоді займали тільки музика і сцена.
– Мені розповідали, що ваш переїзд до Києва нагадував в’їзд д’Артаньяна в Париж. Знаменитий у майбутньому сімнадцятирічний гасконець дістався до столиці Франції з 18 екю в кишені і наміром викликати на дуель кожного, хто не повірить, що він може купити весь Лувр. Юна львів’янка Каріна Плай приїхала до столиці України з 20 доларами…
– Але купувати Маріїнський палац не збиралася! Так, Київ – енергетично моє місто. Я це відчуваю кожен день і ще ніколи не шкодувала про свій вибір. Хоча й дуже люблю рідний Львів. Та саме у Києві, у цьому величезному , дуже сонячному , просторому місці мені здавалося можливим доторкнутися рукою до обрію, до своєї мрії. Ні, не із – за амбіцій обов'язково стати першою, найкращою, бо це-занадто дрібно. А за для того , щоб відчути – як воно , яке воно оце відчуття задоволення, коли перемагаєш свої власні страхи, сумніви, комплекси, навіть лінь, коли отримуєш найкращу перемогу – над самим собою і починаєш себе за це поважати. І особливо за те, що на світі побільшало людей, які тебе люблять, бо ти приносиш їм радість своєю справою, можливо, навіть самим своїм існуванням. Я ці відчуття пізнала і дуже вдячна Господу, що все склалося саме так. І неправду кажуть, що коли досягнеш обрію, руки опускаються, настає відчуття порожнечі й людина втрачає сенс життя. Все залежить від того, куди прямуєш. Адже мрії існують щоб їх здійснювати.
– У житті Каріни Плай за кожним новим горизонтом відкривається новий великий простір?
– Саме так. І я цьому рада.
ВИНОС
«Хіба можна не вірити в казки? Без них життя втрачає кольори»
«На телебаченні крутять стільки шоу про таланти нашої країни! Але таланти мало знайти – їх треба розвивати»
АНОНСИ
«Люди, які отримують можливість тим чи іншим чином впливати на думки інших людей, просто повинні бути етично і морально зрілими, просто зобов»язані до цього дорости!»- естрадна співачка Каріна Плай.
«Бізнес – бізнесом, рентабельність-рентабельністю, ковбаса-ковбасою. Але якщо ми зараз не пожертвуємо шматком отієї ковбаси і вкрадемо в д1тей шанс на розвиток, то будемо мати покоління людей, які навіть не будуть знати і розуміти, що на світі є щось більше і прекрасніше ніж бути просто ситим.» - естрадна співачка Каріна Плай.
«Неправду кажуть, що коли досягнеш обрію, руки опускаються, настає відчуття порожнечі й людина втрачає сенс життя. Все залежить від того, куди прямуєш. Адже мрії існують щоб їх здійснювати.»- естрадна співачка Каріна Плай.
«Найзапекліші песимісти-реалісти, хоча б десь там, у глибині душі, сподіваються на диво. Щоправда, на тривке і прагматичне… а романтизм живе в казках дитинства» - естрадна співачка Каріна Плай.
ещё статьи
найкращi мiсця солодкого життя
здоровая семья + фото1 + фото2 + фото3
космополитан + фото1 + фото2 + фото3
макс + фото
сегодня 2003
киевские ведомости - м-клуб 1998
киевские ведомости-1998 - день рождения 1
Создано на конструкторе сайтов Okis при поддержке Flexsmm - накрутить подписчиков в вк